Вам потрібний сюжет? Де б якась дєвочка йшла в аптеку по пиріжки і натрапила на чокнутого професора, який хотів примостити свій зад у отвір каналізаційний. А дєвочка б сказала йому

- Ні-ні, дядя. ай-я-я-яй. Який поганий, нєхароший чілавєк ви дядя! Ану ж бо біленько додому. Там мостіть свою попу на білий керамічний предмет. Ну, щоб усе як треба було, за законами етики і порядності.

 А професор церемонитися довго не став і про моральність промовчав. А просто глянув щирими божевільно-нещасно-добрими очима на дівчинку і тихо, що аж шибки затрусилися, сказав.

- Знаєш шо?! Іди ти нахуй! Я тут по твоєму що, блядь, хуйнею займаюсь?! Я ж проводжу науковий експеримент. Такщо дякую тобі дуже миле створіння за тарботу, але іди собі з Богом куди йшла і нехай щастить.

 І дівчинка б пішла далі. Темним лісом до аптеки по пиріжки. А там би напали на неї маніяки. Отак просто. Приставили б заточку з рожевою ручкою до горла і сказали.

- Мовчи дитинко і все буде добре. Тобі навіть сподобається. - Ач, які вічливі всі тут.

 А потім стягнули з неї червоні в смужку труси і безжалісно поглумилися над нею.

Вона не плакала. Лежала з задертим платтям і спущеними трусами. Отак, обезчещена покидьками і думала. Вона мріяла про принца. Який би любив її і нікому б ніколи не дозволив образити її. Бо в нього би був револьвер якогось там калібру і чорний пояс з теквондо, джиуджитсу чи чотрі ма його знає з якого ще бойового мистецтва. І він би вийшов зза куща смородини, привітався  так вічливо і запхнув ту за точечку одному з бандюків в жопу по самі не хочу. А іншому би яйця прив’язав до дуба і пуляв, як в тірі в них зі свого револьвера. Та ще б і їй дав стрільнути пару разів.

Він весь такий здоровий, десь метр дев’яносто два., чорнявий, в чорній шкірянці і з жуйкою в роті. Одне слово – крутий.

І покохалися б вони одразу тоді прямо там в лісі. А на ранок, коли солов’ї їм заспівали весільної, побралися і жили довго і щасливо. Виховавши п’ятірко дітлахів. Майбутніх нобелівських лауреатів на кшталт того професора, який по старій дружбі став би їхнім хрещеним батьком. І передав їм весь свій вожконапрацьований роками досвід. І світило б соне, і йшов би дощ, а пофіг. Бо вони би були вдвох щасливі.

Остання сторінка перегнулася і замайорів напис – Кінець.

Але вона отак лежала обезчещена і ніхто до неї не прийшов, і нічого дівчині не лишалося, як зібрати свої манаття, підтягнути червоні в смужечку труси на зґвалтоване місце і піти в аптеку по презервативи. На фіга пиріжки, коли тут таке. Взяла їх і почухрала додому. Повз ліс і бандюків, та професора з голою сракою над отвором люка. І все б якось було, але пташки не співали.

Мораль: Носіть пре зики бо біда буде.

Таке вихочете?

Таке от, такого ви від мене ніколи не дочекаєтеся.

Божевільно багато

Божевільних баталій.

Я скиртую час

На поличці життя.

Ну тоді прощавай,

Моя дорогая.

Багаж вже в вагоні.

Чух-чух. Па-па.

Запроторені серцем

Почуття і надії.

Я затерті до дір

Тирсовидні вбив сни.

Ну дивись не хворій,

Світ з очей не згасає.

Потяг був чи метро.

Зник,… мені всеодно.

Світ - джинса,

Жовта преса вся.

Я тобі не повірю,

Тож давай одягайся.

Твій вагон вже пішов.

Ти спізнилась, мала.

І квиток втратив дійсність.

Поновити?

Чух-чух.

Па-па.

Різко, мов пінопласт по склу, огидно заскрипіли гальмуючі колеса об рейси. Все защиміло і щось пахнуло. Прокинувшись від легкого кімарення я розплющив очі і переді мною, за склом, гралися червоні промінці густого вогню в суміші з чорними валунами диму.

„О, прикольно! – подумав я – Горимо!”. В цей момент ошарашена жіночка з кремезною рябою сумкою, як боліт „Формули 1”, з криками „Ой-йой-йой!” вилетіла з вагона. Я ще ніколи не бачив щоб жіночки такої масивної статури, як у цієї, і з такою автобусоподібною сумкою так швидко бігали. Певне вона щойно встановила новий світовий рекорд. Нажаль незафіксований ніким. А так би їй дали золоту медаль і якийсь вусатий голова судійської комісії смачно поцілував би її в захекані губи.

Вагон почав наповнюватися димом і я зрозумів, що треба потихеньку чалапати звідти. З думками, що це ж тільки мій вагон міг загорітися, ніякий інший, я пішов до виходу. „Якби сказали, що з десяти літаків один впаде, то це був би той літак, куди всівся б своєю везучою дупою я. Так саме везучою. Бо літак впав би, але жертв би не було. От в цьому і везіння. Халепа трапиться обов’ язково, я таке притягую. Але в той же час, це все чомусь отако, напівстрашно і напівсмішно. Тьфу ти... Ось на тобі вагон електрички. А що, своєрідно починається день Незалежності...” -  З такими затуманеними думками вийшов у тамбур і глянув на вулицю. А там немов на концерті в честь сьогоднішнього свята. Натовп зібрався з усіх вагонів. І всі щось кричать. І всі щось репетують. Переляканий помічник кондуктора – молодий і кремезний, схаркуючи нервово щосекунди увесь свій ще не набутий професіоналізм, бігав туди-сюди по вагонам і збирав, як гриби після дощу, вогнегасники. А молоді і не дуже вже молоді активісти-Тімуровці йому в цьому допомагали, ганяючи слідком з гордими обличчями, що сповіщали задоволення від чесно виконаного боргу перед Батьківщиною. Кондуктор же, мов щоколадки, один за одним віддавав на поталу вогню, що палахкотав з-під дна вагона білу місткість тих червоно-металевих штук заправлених ще за часів комунізму. Діти гасали і плуталися під ногами. Жінки нервово бралися за голови і роти, коли щось знову пахкало. Чоловіки бігали. Дим валив. Пташки як грифони над трупом літали в небі. Я подумав: „От так поїздка. Хоч веселіше трохи стало. Все ж свято.”.

Кондуктор бігав, як дикий кінь по незайманій платформі і скидав гривою, розтріпуючи свої масткі губи і повні диму щоки і ніздрі, кричав щось і намагався не панікувати.

Люд стояв і думав. У одних мало серце з грудей не вискакувало. Інші турбувалися, що доведеться йти пішки. Хтось переживав, що запізниться на автобус. Хтось просто мовчки курив, а хтось вже і відкоркував пляшечку пивка. Найвинахідливіші подіставали свої супер-пупер телефони і знімали як справжні оператори новинарного відділу надзвичайних ситуацій.

Я стояв, дивився і посміхався. Коли, почув якийсь шум з боку дверей вагона.

У повному молочно-туманного диму насиченого важким резиновим чадом вагоні далеко з’явилася невиразна постать людини.

„Ось і він. Привид ображеного колись Укрзалізницею пасажира, що все це і влаштував” – подумав з іронією я. Але, зацікавившись і злегка зніяковівши, втупився на таємничого незнайомця.

Покашлюючи і пришкутильговуючи, разом із хмарою диму звідти вивалився старий, бородатий, волохатий, у потріпаному брудному ганчір’ї, що можна таки було назвати одягом завдяки зеленому пінджаку, в чорних чоботях і з фіолетовим пакетом бомж. Почухуючи свою дупу, він виліз з вагона і обурено промовив у натовп: „Шумят ані тут. Паспать не дадут!”.

Я ще більше посміхнувся і глянувши на сонечко, що лише почало пробиватися за гілля у ту свіжу ранкову пору, подумав який же все-таки сьогодні чудовий день. День Незалежності. Для мене він принаймні вже запам’ятався.

Всі бігали і кричали, блискали пельками, обличчями, баняками, мордами і єбучками. Всім же так було цікаво, посідавши раком, щоб було видно сраки, заглядати під вагон і тикати пальцями. Всі були в екстазі події. І тільки один бомж у крутому зеленому пінджачку допалив бичка, вдало підхопленого з землі, не розуміючи і з гордим виразом переможця глянув на панікуючий натовп і поліз назад до палаючого вагона. Зникаючи у згустках молочно-туманного диму. Залишаючи по собі неприємний запах і відчуття справжньої людської незалежності  та гідності. І терпкий байдужий присмак до сьогоднішньої пригоди і такого ідейного свята.

24.08.09.

Важкий

Робочий

День

І стеля замість неба.

І музики не чути,

Лиш сірі, товсті стіни.

Бетонова округа,

Життя уже не треба.

Так хочеться померти

І в вирій полетіти.

Так хочеться позбутись

Ключів, автомобілів.

Так хочеться забути

Дибілок і дибілів.

Якби перетворити

Бетонні грубі джунглі

На трави і дерева,

На сонячні салюти.

Важкий

Робочий

Будень

Канапа, як пустеля.

Затягує усього.

Затягує усюди.

Залізні грати долі

І вікна не прозорі

Перетворити б в воду

І утікти б кудись.

Якби всі кейси й сотті

Покидати в болото.

Якби краплинки поту

Змінились на роси.

Якби прості істоти

Перемогли сволоту

І під парасолькою

Росли гриби.

Віжкі

Тяжкі

Зелені

Мов чавуном налиті.

І голова туманить,

І тіло щось не спить.

Коли б закутать тепло

У ковдру свої мрії

Коли б покинуть гроші

В палаючий камін.

Дивитися у стелю

Та не втрачать надії

Я не один,

Залежний від заліза і бетонних стін.

Бо тут мій дім.

Який вже є.

Ми не обираємо своє.

Безмовне божевілля

І штучним вітром віє.

Заплющю очі,

І нема нічого.

Так добре...

Втомився.

Спати хочу...

17.08.09

Цього року на море ми поїхали вдвох, з татом. Мама щось вже дуже зайнята на своїй роботі. Вона взагалі якась дивна останнім часом. Ніби підмінили. А ще, як дізналася, що батько вирішив зробити наш відпочинок цікавішим і поїхати, як то кажуть, дикунами, з наметами у якесь чудове місце, вона взагалі дала знати, шо нікуди не поїде. Дивно. Мені навпаки дуже сподобалась татова ідея. І от ми поїхали.

Цілу ніч тато не заплющував очі, - вів автомобіль, куди, я навіть гадки не мала. Я сиділа на задньому сидінні, обпершись босими ногами об передні, дивилася у вікно і рахувала дорожні знаки. Щось не спалось. Думала про стосунки між людьми, про батьків. Хіба ж буває так, щоб кохати все життя, жити разом, а потім, бах, і в одну мить стати чужими людьми. Моторошно стало від тих думок. Я не хочу, щоб мої батьки розлу-ча-лись... Білий туман наповнив мою голову...стосунки, батьки, море, знаки...

Я прокинулася від татових слів: „Настю, дивися! Дивися як гарно!”. Я неквапливо і втомлено розплющила очі і напівбажаючи подивилась у вікно. Це було неймовірно! Перед моїми очима відкривалася неоглядна, неможлива краса. Скелі звисали до води, немов важкі китиці винограду, що набрались солодкого соку від сонця. Вода виблискувала неземним бірюзово-блакитно-персиковим терпким оскамитом, зачаровуючи кожного, хто побачив її в переливах ранкового сонця, білий пісок з величезними аркушками, декілька дерев і більше нічого, і нікого. Перед нами відкривалася справжня незаймана сонячно-піскова місцина.

Ми хутко розібрали речі, поставили намета і побігли до моря, прозорого-прозорого. Декілька годин я не виходила з тої божественої благодаті, аж пальці побухли і посиніли губи. Тоді я пішла ніжитися на сонці, на пісок, а татко, щасливий, яким я його вже давно не бачила, плавав так далеко, що я часами аж турбуватися починала, аби чого не трапилось. Але це ж тато, він у морфлоті служив. Вода – це для нього щось рідне.

Сонце пестило моє тіло, гуляло промінчиками по обличчю, перескакувало на шию і ніжно гладило мої груди, спускалося до живота, нажче, протягувало по ногам і лоскотало пальчики. Я лежала і уявляла собі високого чороноволосого хлопця з гарним засмаглим торсом, що нахиляється до мене, щоб поцілувати; не дивуйтесь, це нормально у мої шістнадцять, інколи я думаю і не про таке; але за мить я зрозуміла, що моє тіло почали бити дрібні крапельки, ніякого хлопця не було, - то хмара, нажаль. Почався дощ. Я посміхнулася, встала і побігла до намету.

Дощ йшов до вечора. Тато за цей час зробив накриття під яким ми розпалили багаття і посідали грітися. Він розповідав мені про свою молодість. Про перші вечорниці і зустрічання з дівчатами, все повторюючи: „От саме в шістнадцять я...”. Я дізналася, що саме в шістнадцять він вперше поцілувався, пізнувато якось, я це зробила ще в чотирнадцять. Саме в шістнадцять він вперше спробував палити цигарки і пити горілку, і це я також спробувала набагато раніше. У шістнадцять він поцупив на базарі спортивну куртку і вперше побився з хлопцем з паралельної групи. А, забула. Це все було на першому курсі інституту. Він приїхав з маленького села, сам, з п’ятнадцятьма карбованцями в кишені, в синеньких підстрелькуватих штанцях і рябій сорочинці. Він приїхав шукати долю, назад вороття не було, бо просто грошей би додому в далеку рівненську область зі столиці у нього просто навсього не вистачило б. І він вступив на археологію. Так, мій тато археолог. Він працює у музеї, але не подорожує з експедиціями вже давно – через сім’ю. Мама була проти.

Багаття тріскотіло і гралося червоно-блакитними вокниками, що вигиналися у експресивному танці. Я сиділа на розкладному стільчику закутана в колючу, але таку теплу ковдру і крізь вогники дивилася на свого батька, зістарілого, інтелігентного, в окулярах, з легкою, ледь помітною, харизматичною посмішкою, що має просто зводити з розуму жінок, як мені здається. Він розповідав про зустріч з мамою, про їхні стосунки, весілля, про те як я з’явилася на світ і, що тато був тоді найщасливішою людиною у всьому всесвіті, про мої перші кроки і досягнення, про перші збиті коліна і сльози. Я сиділа і відчувала з яким захопленням і любов’ю він розповідає про це. Раніше якось не помічала, як він мене любить, і навіть не здогадувалася, як його люблю я.

„А мама піде від нас тату?” – чомусь запитала я.

Тато, аж проковтнув свої слова, вкрився дрібним холодним потом, уважно знервовано задумався, а потім поглянув на мене, посміхнувся і сказав:

„Не знаю, Настенько. Але я щасливий, що ти зі мною. У мами з’явилося інше життя і там нас немає.”

Він встав, підійшов до мене і сів поряд, обійняв і тихо промовив:

„Ти найдороще, що в мене є.”

Так пройшло ще декілька днів, повних радощів, веселощів, відпочинку. Ми були вдвох і так нам було добре. Ми зблизились, як не могли цього зробити всі шістнадцять років мого існування. Постійно щось заважало. А тепер, тут, ніхто і ніщо нам не заважало зрозуміти один одного, відчути рідність і потрібність.

На пляж так ніхто і не приїхав з відпочиваючих. Ми жили і особливо не слідкували за собою. Жили з природою у друзях. Одного разу, коли я сиділа в тіні, під деревами і читала книгу Покальчука „Не наступайте на любов...”, а тато збирав хмиз, я поглянула на нього і зрозуміла, який же він красивий, особливо зараз – засмаглий, з бородою – мій Робінзон Крузо. Я посміхнулась і подумала: „Я не фарбуюсь, а тато не голиться – ми на морі.” – і в думці цій було стільки натхнення, стільки позитиву. Я вдихнула на повні груди теплого морського повітря і розсміялась. Ми мені здалися такими смішними, такими чистими і наївними. Який татко така і доця.

Чотири дні минули швидко і ми, задоволені, повернулись додому, до сірої квартири, у гул людей і автомобілів, покинувши ідилію того морського місця. Тато пішов на роботу, ми знову рідко бачились і мало спілкувались, але, часом, за обідом, сидячи навпроти за столом, мовчки посміхалися і підморгували один одному, а інколи, на вихідних, виходили гуляти разом. Все ж все змінилося. І коли через пів-року мама сказала, що хоче розлучитися з батьком, бо знайшла собі молодого, чорнявого з гарним засмаглим торсом, я навіть не задумувалася з ким лишуся. І не переживала, навпаки, відчула якесь полегшення, і щастя, що тепер з татом у нас буде ще більше часу для спілкування і нарешті тато стане частіше посміхатися. А це для мене дуже важливо.

А ще, я вже не уявляю собі чорнявих хлопців, я зрозуміла, що блондинчики краще, патлаті, з борідкою,ммм...саме те.

Як завжди

Я просто хочу до тебе.

І не ховаючи правду від себе,

Я просто хочу до тебе.

І не потрібно мені нічого.

Навіщо?

Навіщо мені щось інше?

Цінності втрачаються,

Коли знаєш заради чого живеш.

Заради кого...

І ніщо тоді вже не радує

Ні гроші – вони зникають,

Ні влада – вона несправжня,

Ні слава – вона неіснуюча і лицемірна.

Лише посмішка

І твій ніжний погляд,

Такий спокійний,

Такий щирий,

Рідний і потрібний.

І тоді смердючі гроші я згрібаю руками

І заштовхую до пельки владі і славі.

І жену їх під всі три чотри.

Залишаюся біля біленького будиночка

На зеленій галявині,

Де живе моє щастя.

Мій сенс.

Ти.

Хех.

Так просто, здавалося б.

Ач ні.

Не виходить кинути все і відправитись до тебе.

Чому?

Якби ж знати.

Тоді б не наверталися на очі важкі сльози.

Тоді б не сидів о третій ночі

У самотній кімнаті

І не слухав би старий добрий Бітлз.

Тоді би все було по іншому.

Кімната – не самотня.

І Бітлз співав би для двох

І я би спокійно спав,

Полинувши у щастя,

Міцно притулившись до тебе

Під одіялом, яке обирала ти.

Ти потрібна мені.

Ти так потрібна мені.

Хто я без тебе.

Лише сіра маленька сіра плямка

На білому аркуші під назвою життя.

Але з тобою я перетворююсь

У цілу палітру яскравих кольорів

І розливаю на біле полотно усе веселкове багаття.

Це все ти.

Ти навчила мене жити щасливо.

14.08.09.

ДИРИЖАБЛЬ І ВЕСНА

Ця історія правдива і відбувалася вона насправді. І коли ти, любий читачу, у щось не повіриш, то це ще не означає, що цього не могло бути. Адже як казав всіма шанований Шопенгауер – головне вірити.

Жив у одному приміському дворі, на Аеродромі, синій Дирижабль. Він був молодий, але потрапив у ті часи, коли у моду пішли літаки, і через це жодного разу не був у небі. Жив собі спокійно і навіть не думав по це. Він вважав, що все у його житті саме так, як і має бути. Вдень він гуляв галявинами. Любив повалятися у зеленій травичці та помріяти. Послухати спів птахів, подивитися, як бігають кролики. А на вечір повертався до себе у ангар і солодко засинав. Він товаришував з Старим літаком Герфрюдером, який пройшов війну і побачив багато на цьому світі. Дирижабль любив слухати розповіді Герфрюдера. А Герфрюдер охоче їх розповідав. Бувало ото як засядуть вони разом, то і вечір вже настане, а вони все сидять. Дерик слухає, а Герфрюдер розповідає.

Інші літаки не любили Дирижабля, насміхалися над ним. Вони були переконані, що такі як він пережитки минулого і що його вже давно потрібно здати на брухт, адже користі з нього. Літати він не вміє. Дивувалися чому хазяїн його ще тримає.

Дирижабль дуже переживав з цього приводу і хоча Герфрюдер його заспокоював і казав, що не потрібно звертати на тих хвальків уваги, вирішив для себе, що обов’язково навчиться літати і вирушить у подорож. Він мріяв про подорож, мріяв про пригоди. Але поки сидів тут і не поспішав, чогось побоювався.

Хазяїн Аеродрома був дійсно дуже добрий чоловік. Він любив старі речі. Та він взагалі любив усі речі, бо вважав, що у кожної є своє призначення і рано чи пізно вона знадобиться для чогось і зіграє свою важливу роль. Звали його Джим Бедлі. Невисокий чоловічок у зелених окулярах, та такому ж зеленому комбінезоні, з сивим волоссям і сигарою в роті, який завжди посміхався – саме таким він був, старий добрий Джимі. Він був мрійником і вірив, що колись, його маленький Дирижаблик ще відчує солодкий смак польоту.

Дерик щодня ходив на галявину за лісом, туди, де його ніхто не міг побачити, і пробував літати. Але нічого у нього не виходило. Ніби все правильно робив, а не виходило. Що ж не так – дивувався Дирижабль – чому я не можк цього зробити, адже все так просто. Він розганявся, біг по траві що було духу і намагався зловити і осідлати вітер, але падав. Знову і знову. Бігав і падав. Так пройшло літо і осінь. Дерик весь змарнів, став сумний. Він замкнувся у собі і вже не спілкувався навіть зі старим Герфрюдером. З кожним днем все більше і більше життя його втрачало якийсь сенс. Він настільки був пригнічений, що навіть літаки, які завше насміхалися з нього, почали жаліти його. А Дерижаблик все сумував і ніхто не міг його розрадити. Скільки разів Герфрюдер пробував розповісти йому цікаву веселеньку історію, але Дерик навіть не сприймав слів старого літака, він сидів і скляними очима дивився на землю, душа була його порожня.

Взимку Синій Дирижабль захворів і не виходив на вулицю. Він лежав у ліжку один і думав про життя. Думав про те що він не такий як усі. Що він помилка конструкторів. І що він навіть не мав права з’являтися на світ. Він так хотів літати, але нічого не виходило. Схоже що я купка брухту – думав він і довго дивився у вікно, за яким кружляла заметіль і оживали снігові баби. А може ще все вийде!!!?...Можливо не варто здаватись!? – була промайнула думка у його голові, але Дерик розумів, що то мало ймовірно і продовжував сумувати.

Коли бруньки набухли і зелень почала полонити усі простори, а небо наливало теплою блакиттю усе навколо, Дирижаблик вирішив все ж спробувати ще раз і вирушив до галявини на яку так любив приходити. По дорозі він постійно чув, як хтось хихикав у нього біля вушка. Він відчував ніби за ним хтось іде, але хто?. Схоже, що Дирижаблик занадто довго був на самоті, що йому уже чудились різні глоси. Але ні. За ним дійсно хтось слідкував і цей хтось змінив його життя.

На галявині Дерик побачив образ Дівчини Дирижабля. Вона сиділа спиною до нього, дивилася на небо і посміхалася.

-         Хто ти? – запитав Дирижабль.

-         У моєму серці є вакантне місце, хочеш його зайняти?? – несподіваноі не дуже зрозуміло для Дерика відповіла запитанням дівчинка.

-         Місце? Я не зовсім розумію про що ти. Ти хочеш зі мною товаришувати? Я не вартий того, краще пошукай кращу кандидатуру.

-         Я знаю, що саме ти вартий цього, тому, що ти особливий дорогий Дерику! – і вона посміхнулася до нього.

-         Зніяковівши і зашарившись він відповів: -Ти знаєш як мене звати? Але ж я особливий тільки тим, що не вмію літати. А отже нічого не вмію.

-         Тобі не вистачає віри. Я тобі допоможу. Я знаю, ти зможеш полетіти. Давай лишень спробуємо, зі мною! Візьми мене за руку і не бійся. Віддаяся почуттям і своєму бажанню. Спробуй відчутти повітря. Відчуй його легкість. Відчуй те, що ти одне ціле з ним. Ти у ньому розчиняєшся. Ти повітря.

Незнайомка взяла його за руку і повільно полетіла у небо тягнучи за собою Дерика. Коли вони були вже на достатньо великиій висоті вона сказала до нього

-Ну от, ти вже літаєш. Залишилось тільки в це повірити – і відпустила його руку.

Дирижабиль почав повільно падати вниз, але вмить, заплющивши очі, зробив легке зусилля і полетів. Так, він полетів. Він нарешті зробив те про що мріяв усе життя. Тепер він найщасливіший. От тепер у нього з’явився сенс життя. Але хтож та дівчина, яка допомогла йому повірити у себе? Він поглянув навкруги, та її не було.

Декілька днів ходив Дирижаблик у роздумах, тільки от дцмки його тепер були набиті не як завжди сумом, - навпаки, він випромінював щастям. Він думав про незнайомку, в яку розумів, що закохався.

      На Аеродромі, дізнавшись, що малий навчився літати, всі літаки почали виявляти до нього повагу. Але найбільше радів старий Джим Бедлі. Він, як мала дитина бігав по дворищі і кричав:

-         А, я ж знав! Я вірив у це!!! Я знав, що він полетить! я знав, що він особливий!!

Джим, здавалося, аж помолодшав від цього. Бігав по сусідах і всім хвалився, типу, ач який у мене Дирижаблик є.

      Дерик щодня приходив на галявину, на те саме місце, але там нікого не було.

      Що то було – думав він, - Причудилось? Але ж ні. Чи побачу її хоч раз ще?.

      Все літо Дирижабль працював поштарем, розвозив скриньки і посилки у сусідні міста і села. Він став гордістю аеродрому. І всі людили його. Дітлахи, коли він прилітав у якесь місто, завжди вибігали на вулицю і кричали: Це ж наш казковий синій Дирижаблик летить! Ура!!! Сивий Джимі не міг нарадітися своїм чудом. Літаки, які ще не так давно нехтували нам і гордували до нього, стали боротися між собою за можливість називатися товаришем малого. Його ставили у приклад всім. І все було добре. Дерик сам радів тому всьому. Нарешті він був потрібен. Працював не покладаючи сил, з великим задоволенням. Як і колись, незважаючи на багато претерндентів на дружбу, товаришував зі старим літаком Герфрюдером. Разим з ним вони по вихідних влаштовували розваги для дітлахів, катали їх та розповідали цікавих історій. Кращого життя катма і бажати було. Так проходило літо.

      Темний силуєт, огорнутий помаранчево-грейфрутовим покривалом сонця, що повільно заходило за обрій, даруючи усім посмішки, сидів самотньо на галявині обпершись об дуба. Щовечора він був тут. Щовечора приходив з надією, що вона повернеться. Але ні. ЇЇ не було. Вже був втратив надію він, але щось, незнане і невідане, казало йому, що треба йти, треба чекати. Він чекав, літо, осінь, зиму...

      Одного дня, сонячного, як ніколи, свіжого і, як чомусь йому здавалось дивного, він як завжди стояв під вірним другом дубом і дивився на небо, на бликите весняне небо. На траву, на ідко-зелену траву. На квіти, на молоді тендітні квіточки.

Ось. Перше Березня. Ріно рік тому я її зустрів. – Думав він – Рівно рік тому моє життя змінилося. Але що ж. Що буде далі. Чи так мені доведеться все життя чекати?. Ні! Ні! Так не буде! Я вирушу її шукати, скільки ж можна! Якийже я був дурний! Вже давно пора було вирушити на пошуки. Так, завтра я подамся у світи!

Його шию ніжно огорнула тендітна рука, повільно погладила по щоці і хтось сказав:

-         Не потрібно мене шукати. Я вже тут. З тобою.

-         Ти? –здивованоі кипучи від щастя – промовив Дерик. Але як? Я вже втратив надію Я тебе так чекав. Щодня... Щовечора...- його тремтячий голос слабшав і повільнішав. – Чекав...,щоб сказати, що...люблю тебе.

-         Я знаю. Я спостерігала за тобою постійно. Кожного вечора мені хотілося прилетіти до тебе і пригорнутися. Але не можна було.

-         Чому! – згарячливо запитав Дирижабиль. – Чому, нам так довго потрібно було чекати цієї зустрічі?

-         Ти знаєш який сьогодні день? Так, перший день весни. Сьогодні у мене іменини. І тільки сьогодні я стала вільною.

-         Але хто ти?

Вона сумно посміхнулась і промовила – Я Весна. Я спускаюсь на землю щороку на три місяці, а потім... – і вона залакала і впала у його долоні оличчям. – А потім, мені потрібно повертати знову у свій світ. Світ природи.

-         Це означає, що ти скоро знову матимеш туди вертатись? Що ми не зможемо бути з тобою разом завжди? Я не зможу подарувати щастя тій, яка змінила все моє життя?

-         Так. Але я завжди буду з тобою. Адже покохала тебе вже давно. Покохала більше за життя. І якби могла покинути все, заради того, щоб нам бути разом, зрбила б це. Але така вже в мене доля-матінка. – і похнюпившись поклала голову на Дерикове плече. А потім тихо і несміливо додала – Я зрозумію, якщо ти не захочеш такого кохання...

-         Я? Сонце моє. Весняночко моя. Та я жити без тебе не можу. Якби я тільки знав, що маю зробити... Якби був спосіб потрапити до тебе... Або забрати тебе. Ми би полетіли далеко-далеко. Туди де могли б бути тароз, удвох. І ніхто нам там би не заважав. Ох, якби ж я тільки знав.

-         Потрібно вірити. Пам’ ятаєш. Ти тоді повірив. Повірив мені і полетів.

-         Я буду вірити. Я буду жити нашим життям. Де є лише ти і я, разом...

-         Поцілуй мене... - тихо сказала Весна.

І вони злилися в березнево-соковитому поцілунку. На мить ставши одним цілим. Цілим, що має розірватися на два клиптики... навіщо? Лунало у головах обох. Але відповіді не було...

      Три місяці щастя. Несамовитого, щарого, гарячого, як шоколад, свіжого, як молоко, солодкого, як квіт липи, справжнього як життя. Вони були разом. І щасливіших у всьому світі не можна було знайти. Природа буяла, як ще ніколи не буяла, відчуваючи радість її повелительки. Все квітло, все зеленіло, червоніло, синіло, рожевіло, пурпурилось і розливалося світлом, світлом щастя. Але ось, незрозуміло яому так швидко, промайнув час і літо вже готувалося заполонити земне життя. Останній вечір, як завжди, на галявині, під старим дубом. На помаранчево-грейфрутовому обрисі сонячного неба виривалися два силуети. Вони сиділи тримаючись за руки поспиравши голови докупи. І така тиша, така гармонія відчувалась у цих обрисах, у цих молодих...закоханих. Вони мовчали. До самого ранку. І коли Весна почала зникати із її уст вирвалося палке і ніжне – Я люблю тебе!

Дерик стояв один і дивився на небо, де зникла його кохана.- І я тебе люблю. Я не забув. Я буду вірити... Одного дня я прилечу до тебе.

      Все йшло своїм плином. Як завжди, за літом прийшла осінь. Листя пожовкло і набралося сили сонця. Все готувалося до зимового відпочинку. Та тільки щось ніде не було видно Синього Дирижабля. Всі запитували одне в одного. А де ж він подівся? Що з ним трапилося? І ніхто не міг відповісти на це питання. І лише старий Герфрюдер щюрячись і злегка посміхаючись казав сам собі – Він там де його щастя. У вічній Весні. Він вірив...

Кажуть, якщо довго дивитися на небо у перший день весни, то можна побачити як по ньому пролітає Синій Дирижабль. Кажуть багато. А от чи вірити цьому, вирішувати вам. Скажу одне, якщо навесні прийти на галявину на захід сонця, то там, біля старого дуба, на залитому помаранчево-грейфрутовим промінням сонця небі, можна побачити два силуети закоханих, що сидять схиливши голови до купи і тримуються за руки. Не вірите. О, ви просто давно не були закохані.

                                                                                                    Присвячено Весні...моїй.

                                                                                                       13.06. 2009. м. Черкаси

Ану стій! – сухо видав перший мудило. Зростом десь під два метри, атлетичної статури, аля для малих пісюх, з класичною зачіскою під трієчку, у чорних спортивках Адідас і напродчут підозрілій фіолетовій футболці з осликом Іа на грудях, чомусь не Адідас. Це був Сеня – місцевий пацан, точніше, як полюбляють про це казати його нібито коріша, пацан нічьо так, в авторєтєтє. Сєня і дійсно був в авторитеті, за те, що крім фізичних даних, які би поконкурували з Кличковими, виділявся ще й неабиякими розумовими здібностями. Що в його колі спілкування було рідкістю і змахувало на екзотику. Тобто він міг не тільки трощити кістки, а і вічливо спілкуватись і вирішувати якісь теоретичні питання. Інколи його навіть в жарт свої називали інтілігєнтом, хоча інтелігентом він і був, а в тій компанії був час від часу і те з певних причин. Але про те згодом. Отож цей інтілігєнт видав різку фразу:

Ану стій! – і спокійно чекав. Раптом зза його спини вискочило інше мудило і почало наздоганняти клієнта з хрипими криками – Ну ти ваще...сиш. Ну ти папал... – Зросту це мудило було десь метр з кепкою і то в стрибку на батуті. Одягнений традиційно в Адідас-комплект – кросівки, штанці, футробка. Обов’язково все чорне, ну можна чутарік помаранчевих смужечок, ну шоб по красавє було. На його незрозуміло підстриженій голові красувався реалько креативний картуз в коричневу клітинку. Одягнений тая, як у нолрмального пацана: чим вище козирьок, тим краще. Його скелетоподібне злегка худорляве тіло ледь-ледь не здувало північним вітерцем, але металева труба, товста і іржава, виправляла всю ситуацію і надавала йому мужності, і авторітєту. Якого серед своїх поцов було не так і багато. Це був Іван. Чомусь форма імені Ваньок, Ванюха, Ваван йому зовсім не личили і всі, навіть самі недолугі брати це доганяли, а тому називали його твердо, як закон Іваном.

Знайомі вони були ще з дитинства. І з того часу, як би там все не змінювалося в житті кожного з них, залишалися разом.

Тоді, одинадцятирічному Сєні легко можна було ховатися за битонними стовпами, та так вдало, що його би шукали з добрих два тижні навіть з міліцейською собакою. І ще невідомо чи їм би вдалося його знайти, якби Сєні це не набридло і він не виходив із схованки раніше. Так, дійсно Сєньчик нагадував Чахлика Невмерущого та ще й у період голодухи. Було це все перед тим як він рвонув на бокс і тренажерку. І ось, до жаху гарненький хлопчик Семен гуляв якось на закинутих гаражах, куди мама завжди забороняля ходити і від того ще більше хотілося проекспедитувати ту територію. Гуляв він один, бо друзів у нього якось і не було. Та, власне він їх ніколи і не шукав. Йому подобалось одинакувати, постійно думати і розмовляти з собою. Можна навіть сказати, що дружив він сам із собою. І от, один блудив він по розбитому бетону та іржавому і покорьоженому металу. Бігав за котами, яких там було, як міліціянтів у відділку. Стрибав по горбам, сидів під деревами і насолоджувався пейзажем в стилі урбан, де головною деталлю була здоровенна заводська труба, що видавала погрозливий шум і червонувато-сірий дим. Одним словом, там, одному, йому було до торби приємно і класно, що заздрити могли би Харі Крішна з Буддою разом взяті і перев’язані червоною смужкою з думками: „От блін, пацан уже майже в нірвані, а ми цьому присвятили все життя!”. Здавалося, що ніщо не може порушити цієї ідилії, зв’язку хлопчика з бетонною природою. І що Крішна з Буддою таки потарабанять на дачу поливати квітки, гризти виноград і відпочивати. Та тут з якоїсь дупи вилізли двійко місцевих наріків-волоцюг і помітивши малого радісно погребли до нього. Ціль їхнього підходу була невідомою, але нічого доброго в їхні протоксиковані голови не могло прийти з часів Горбачова.

- Малой, а шо ета ти гуляєш сам? – просичав нарік.

- Да малой. Сиш, дєньгі єсть у тєбя? – дохрипів другий.

Сєнька стрепенувся, повернув голову і від жахливого вигляду наркоманів заторопів.

- Тагда давай шмоткі. Ілі может у тєбя радакі багатиє, да за тєбя дєнєг дадут. – сказавши ухватив за барки хлопця наркуха.

- А нє дадут, ми тєбя завалім. Малой давай гаварі! – нахилившись до Сєні сказав другий.

- А чи не хочите ви дяді з моїм папіком поговорити?! – десь зі сторони вирвався дитячий голос і налякав, як Семена, так і наріків –Ану відпустили малого і нафіг звідси!

            Як один наркоши-волоцюги мовили до Сєні:

-Та ми ж нє зналі шо он твой..., а тут...- і галопом почали тікати за ряд зерених гаражів, які вели до дірки в заборі.

            Трохи очунявши і злегка вийшовши з мандражу, так нічого і не зрозумівши, глянув в сторону звідки пролунав голос. Там стояв малий хлопчина , на вигляд такого самого віку, як і Семен, значно вгодованіший і куций.

- Я Ваня. – мовив він до нього – А ці козли тебе вже не тронуть.

- Сєнька – перелякано відказав хлопак. Ніяк не розуміючи нічого, а особливо того, чому наріки втекли від малого пацана. Хоч за всіма законами логіки має бути, як мінімум навпаки.

            До вечора вони проходили разом. Іван розповів, що вони нещодавно приїхали до міста з Мелітополя і що батько в нього дуже крутий. А ті двоє йому якось були попались і він їм бовкнув типу: „Бачите мого синочка, мою кровиночку? Ото якщо хоч волосинка, хоч краплинка поту з нього впаде, в першу чергу знайду і покараю вас!”. Тому вони так дрімонули страхуючи свої уже і так пересрані життя.

            З того дня хлопці стали нерозлийвода. Найкращими, як то мовиться, друзяками. Ванька привчав Сєню до розкоші і життя па панятіям, якими жив його батя, а Сєнька намагався пришпилити в Івана любов до наук, до книг, що в нього виходило геть кепсько, бо Ванькі воно треба було, як японському водяному.

            Часи змінювалися, хлопці росли. В тринадцять Семен пішов на секцію з боксу, щоби навчитись захищати свою честь. Ванькина честь була ж в той час за кам’яною стіною батькового авторитету і він вважав, що бокс нехай також педалить в Японію до водяного. І все було добре. Аж поки, якось мама ввечері, коли Ваня прийшов після футболу заплакала і схлипуючим голосом сказала, що татка вже немає. Йогозавалили точно як у кіно про мафію. Посеред білого дня на площі біля фонтану розстріляли його автівку з автомата. Іванко дуже довго приходив у себе після втрати батька. А потім ще довше вчився жити без нього, його уваги, його авторітєтного захисту і його грошей. Та друзі є на те, щоби допомагати в подібних ситуаціях. Сєня був справжнім другом, віддіним другом. Він, як міг підтримував свого кумпіля, вчив жити по іншому, по простому, допомагав звикати до скрути. Вчив виживати і заробляти гроші на митті автівок чи перевантажувані кавунів. З часом все потихеньку стало нормалізуватись у їхньому житті і здавалося, Ванька вже і забув, що було колись по іншому.

            Хлопцям бацнуло по сімнадцять, вони виросли, змужніли, стали нормальними підлітками, ну майже нормальними. Семен вимахав, як Ейфелева вежа, набрав ваги, причому не сала, а гарне атлетичне тіло з горою м’язів. Це йому дали заняття боксом і тренажерка в яку він попер у п’ятнадцять років. З боксу вдало захистив кандидата в майстри. Він по старому любив науки, мистецтво, літературу, також відкрив для себе світ музики, причому неформальної та альтернативної. Почав одягати кеди, панківські футболочки і таке інше. А ще, що не можна забувати, після того, як якось прочитав на паркані „Ти Українець! Вір у себе і свою Державу!” в ньому прокинулися і почали формуватися націоналістичня погляди, патріотизм. Ванько ж, здавалося, перестав рости вгору з того часу, як перейшов у восьмий клас. Був напродчут низьким і схуд до нікуди, хоча і полюбляв попоїсти. Вдачу набув шобушну. Почав водитися з місцевими пацанами-хуліганами, або, як їх по простому називають в народі, гопниками. Там його навчили жить па красавє, разводіть лахов, базаріть чіста канкрєтна і ваще бить нармальним пацаю.

            Не дивлячись на такі якісні зміни в хлопцях, які посадили їх умовно на різні барикади, притому ворогуючі, хлопці продовжували спілкуватися. Хоча і часом не розуміли одне одного. Та все ж Семен завжди знаходив компроміси. Ніби постійно пам’ятав про день знайомства і про те, як Ванька його врятував. У нього закаменілося в душі почуття боргу, який, колись, Сеня знав точно, він відплатись. Хоча насправді вже не раз погасив заборгованість з нього, навіть переплатив на декілька кварталів вперед. Скільки разів він витягував його з халеп, рятував у бійці, витягав з мєнтовки, допомагав забути нещасливе кохання, на дівчат, доречі, Іван був падким і закохувався мало не щохвилини. Так і жили. Нарізно, але разом.

            Сутеніло. Сєня стояв біля альтанки і дивився, як молоді мами збирають своїх дітей і розходяться по домівкам. Почали шастати, мов метеори, кажани і, як радянські винищювачі, майстерно маневрували над людськими головами та поміж гілля дерев. Враження було таке, ніби пілоти традиційно наковталися гарної шмардяги і летять битися не на життя, а на смерть з уявним ворогом з криками „За Родіну, йоптв’ю!!”. Листя тим часом набухало червонувато- бурим відтінком, яке лило на нього рожево-фіолетове небо з яскравою червоною плямою. Враження було таке, ніби листя то і є ворог, який вдало збитий синіми пілотами винищувачів доблесної п’ятої дивізії радянської армії і горить та палає. А пілотам при поверненні з зівдання дадуть героїв радянського союзу і сам Генерал-майор буде вручати медалі і цілувати у губи з слізливими словами: „Орли, мать вашу!”. За спостереженнями Сєня не посітив, як до нього підійшов Іван з засмученим обличчям, яке давало знати, що позвав сюди Сєню він не дарма.

- Що трапилось? – спокійно мовив Сєня.

- Дружіще, кароче я папал. Очєнь сєрйозна. – збентежено сказав Іван. –На бальшиє дєньгі. Єсть трі дня штоби атдать, іначє мєня моїже грохнут. Паможеш?.

Іван нервово дістав цигарку Ванстона і закурив, чекаючи на відповідь Сєні.

- Ех!...-зітхнув Сєнька – Що ж будемо робити?

- Я всьо прадумал. Єсть здєсь адін абмєнщік валют... Так вот, каджую пятніцу он сабіраєт всє дєньгі і сам нєсьот іх дамой. Ми єво гопнєм.

- Але ж це злочин. Я так не можу. Може позичимо в когось, а? В мене є знайомі. – занервувався Сєня.

- Чувак, двадцать тисяч!...Баксав! Кто тєбє даст такіє бабкі?!...  – запсихував Іван.

- Заспокойся. Що, все так серйозно, ну ...про завалять?

- Да! Очєнь сєрйознтє люді папалісь, маї сєбя будут спасать. Єсли дєнєг нє будєт, ім лєгчє всєго заваліть мєння і праблєми ісчезнут. А єслі нє завалят, тагда завалят іх, ну і мєня с німі.

- Так...Весела ситуація. – задумано і сконцентровано видав Сєня. – Ну що ж. Спробую себе у ролі гопніка. Завтра п’ятниця. Де і коли працюємо з клієнтом?..

            П’ятничний вечір віяв нерпиємним холодом. Сутеніло, але ні місяця, ні зірок на небі не було, все затягло густими хмарами, що також не додавало оптимізму. Сєня сидів на бардюрі біля будинку з темною аркою, яка топила все у собі. Будинок стояв біля залізничного вокзалу і час від часу було чути стукіт потягів та електричок. Іван сидів на сходах під’їзду, нервово тереблячи в руках іржаву трубу.

- Але як же ж це завалять?! Ніби то нормальні пацани, хоч і гопніки. Я ж скільки разів виходив з тобою тягнути тему за них. Скільки відбазарював їх від проблем. І в бійках не один раз за них і за тебе ламав носи і руки. Вони мене навіть вважають своїм. Я гадав, що вони за своїх будуть гузло рвати, а воно он як. Завалити одного свого, аби в інших не було проблем. Але завжди знав, що така компанія нічого доброго дати не може. Гопники вони і в Африці гопники. Казав, доречі, про це тобі...

- Нє лєчі Сєнь, нє сєчас. І так плоха. Знаю сам всьо...

            Повітря заповнила тиша, що періодично порушувалася торохкотінням електричок і потягів, гулом автівок, кавканням собак та шумом дерев. Хлопці мовчки чекали.

- Бєз пітнадцаті адінацать. – буркнув Іван –скора должен іті.

- Коли б вже.- з надією відповів Сєня.

            І дійсно, клієнт не забарився. Через декілька хвилин гарно вгодований, але з виглядом інтелігентної людини, тримаючи в руці дипломатик з червоної шкіри, повз них прочапав обмінщик з гіпотетичними грошима і ключиком від проблем. Дядя зайшов в довгу арку, яку чорно-начорно залило темрявою. Дійсно ідеальне місце для злочинів і проведення всяких збочинських ритуалів. Сєня зробив важкий подих, підвівся і попрямував за клієнтом.

- Ану стій! – сухо і спокійно він сказав до дяді, але той або не почув, або подумав: „от мудило, так я тобі вже і став!”. Раптом зза нього вискочив Іван з іржавою залізною трубою і почав наздоганати обмінщика зі скаженими вигуками

 – Ну ти ваще! Сиш, ну ти папал!..

Сєні здавалось, що його другові дійсно приносить кайф отакі процедури гоп-стопу, такі фрази, типу „Сиш ти...” і біганина з іржавою трубою. А що, в цьому, якщо подивитися з деякої сторони, є своя романтика. Відчуття якоїсь свободи, сили. Ти біжиш з трубою до якогось дяді в якого є якісь подарунки для тебе, і біжиш ти так впевнено, і в очах твоїх горить надія поживитись чимось. Враження таке, що ти зараз підбіжиш до клієнта і почнеш розповідати йому вірші і співати пісеньок про сонечно і дружбу, а дядя тобі за це буде давати цукерки. Ти глянеш на нього – діда з густою і білою бородою. „Це ж дід Мороз” – подумаєш ти і щастя розтечеться по твоїх сухеньких венах. Але ти зараз біжиш до нього і вітер розвіває тобі відсутнє на голові волося, зорі проводжають тебе своїм світлом і ось ти тонеш в ніжній темноті арки, а там він, дядечко з подарунками. І в нього щось обов’язково знайдеться для тебе, або ти сам це знайдеш в нього. Романтика життя...

Та не встиг Сєня завершити свої роздуми, як його прступ творчого натхнення розірвав вибух, ніби лопнула кулька. Краще б то була кулька, яку Вані дав дід Мороз. Але ні. Тишу зруйнував різкий постріл. Сєня рвонув у темряву арки і побачив, як Іван сповзає по стіні, весь скривавлений. Дядя Мороз наставив пістолет на Сєню, але реакція боксера спрацювала миттєво і пістолет відлетів десь в сторону. В Сєні перед очима промайнуло все життя з моменту знайомства з Іваном. Очі його наповнились слізьми і квов’ю. Здоровий глузд його покинув, він думав про одне: -  „Це мабуть і є той момент коли я можу віддати тобі борг брате”. Він одним ударом припечатав клієнта до стіни і висипав на нього силу силену ударів. Коли тіло опало, він трощив його ногами, плакав і трощив. Аж раптом схаменувся і кинувся до Івана.

- Ваня,  що з тобою? Ти як?

Іван лежав на асфальті і стікав кров’ю. Куля влучила в живіт. Він був притомний і трусився в судомах. З його роту текла кров.

- Сєня вот і всьо, догрався, доблатувався, доразгаварівался... Прости за все Сєня. Я не хотів щоб так... Ти пагагал мнє, а я тобі заважав. Спасіба тєбє. Ти найкращий друг... Я тебе знав... Я щасливий Сєня... – хрипом вилилося останє слово з помираючого Івана.

            Сєня закричав і міцно схопив недихаюче і скривавлене тіло друга. Він плакав аж схлипував. Найблища людина яку мав – зникла...

            Тиша ритмічно розвивалась гулом сирен міліціянтських автівок. Вони наближались. Сєня дістав з Іванової кишені цигарки, підняв клітчатий капелюх. Підійшов до виходу з арки і сів на асфальті. Спалахнув вогник і запалився жарок. Вперше в житті він палив. Нервово посміхався. Дивився на зорі, що пробивались крізь листя дерев, і думав. Довго думав... Він вже не чув, що від дороги біжать копи з автоматами і бучками. Посміхався і дивився у небо, на зорі...

            Суд був не довгим. Вирок – п’ятнадцять років у колонії суворого режиму. Та Сєня про це навіть не думав. Він сидів і плакав. Сьогодні поховали його найкращого друга. Сидів калачиком, трусився і повторював: - Все життя разом, а в останню путь не провів...Вибач...

                                                                                                                      30.08.08.